Форум RKKA.RU: Статья

От	Kiver
К	Не мое дело~ но...
Дата	02.06.2006 15:02:58
Рубрики	Гражданская война; Фотографии;

Емельян Волох

>история с мытарством остатков 3-й и 4-й бригад (они же с декабря 1919 -- Волынская революционная бригада Украинской Коммунистической армии (боротьбистов)3-х полкового состава. Командармом этой армии был атаман Емельян Волох) абсолютно подлинная. Просто я ее тут вкратце изложил. Кстати, в советских источниках об этом практически не упоминается.

>Полную библиографию по 44-й сд. скину на днях.

За библиографию я поблагодарил и еще раз скажу спасибо!
Оказалось, что про Емельяна Волоха, председателя Украинского бюро ВУЦИК Союза шоферов, бывшего полковник армии УНР, командира петлюровской армии, - никто не знает, кроме автора статьи о Владимире Сосюре. Если Вы и есть этот автор, то это повышает уровень доверия к материалам о 44-й дивизии :)

Остается пожелать Вам успехов,
IT

От	BP~TOR
К	Kiver (02.06.2006 15:02:58)
Дата	02.06.2006 16:51:35

Re: Емельян Волох

>>история с мытарством остатков 3-й и 4-й бригад (они же с декабря 1919 -- Волынская революционная бригада Украинской Коммунистической армии (боротьбистов)3-х полкового состава. Командармом этой армии был атаман Емельян Волох) абсолютно подлинная. Просто я ее тут вкратце изложил. Кстати, в советских источниках об этом практически не упоминается.
>
>>Полную библиографию по 44-й сд. скину на днях.

>Оказалось, что про Емельяна Волоха, председателя Украинского бюро ВУЦИК Союза шоферов, бывшего полковник армии УНР, командира петлюровской армии, - никто не знает, кроме автора статьи о Владимире Сосюре. Если Вы и есть этот автор, то это повышает уровень доверия к материалам о 44-й дивизии :)

В эмигрантской о нем достаточно писали и теперь в переизданиях, во всяком о нем написано гораздо больше чем например о Терпило или Оскилко. Меня он интересовал как командир украинских войск в районе Бахмута-Лисичанска. По архивным отзывам о нем местных вовсе не походил на тот образ тупорылого честолюбца который нарисовал Савченко в своих "Авантюристах Гражданской войны. О н вел,достататочно дипломатично,с учетом местных реалий, переговоры с рабочими местных заводов для выполнения военных заказов. Один из немногих командиров УНР изначально серьезно относился к строительству БП. Сумел выйти со своими частями с востока без серьезных потерь и вывезти матчасть и денежные средства. Петлюра ему был многим обязан, о чем не очень-то любят вспоминать пишущие сейчас об армии УНР
С наилучшими пожеланиями BP_TOR

От	Kiver
К	BP~TOR (02.06.2006 16:51:35)
Дата	05.06.2006 12:36:16

Емельян Волох. Автобиография.

А ведь шикарный документ! Спасибо Не_моему_делу!
P.S.
"А я їх командир, був вiдкликаний до Київа i з’явився доштабу ХII армiї до Командарма т. Меджанiнова". Вот так мило по-просторечному переврана фамилия Сергей Александрович Меженинова :)

От	Не мое дело~ но...
К	BP~TOR (02.06.2006 16:51:35)
Дата	03.06.2006 23:14:31

Re: Емельян Волох

Привет!

Вообще-то по Волоху было довольно много публикаций. Савченко их все старательно "ободрал", ну и... Прилагаю автобиографию Волоха из следственного дела 1933-го года. Она уже публиковалась в 1994-м году. Сам Волох расстрелян в Сандормохе в начале ноября 1937 года -- вместе с еще 1111 именитыми соловецкими заключенными.

АВТОБIОГРАФIЯ ВОЛОХА ОМЕЛЯНА IВАНОВИЧА, ЧЛЕНА ВКП (Б). З 15.09.1920 РОКУ, ПАРТКВИТОК N О 688217*
Я народився 18 липня 1886 року в станицi Калнiболотцi кол. Кубанської областi. Тодi мої батьки були в наймах у Кубанського козака.
Постiйне мешкання моїх батькiв село Бiлоцеркiвка – зараз Першотравневе, Сватовського района на Донеччинi. В селi Першого Травня я вiдбув своє дитинство i на 6 роцi залишився без матерi. З семи рокiв мене було вiддано в найми до сусiд. куркуля пасти скотину, з семи рокiв я пiшов в науку до Церковно-Приходської школи. З цього часу взимку вчився, а влiтку був у наймах. Уже 14-ти рокiв я працюю одгрiбником iз забою в кiннiй шахтi («Мишаловцi») на станц.Ласкутовцi в Донеччинi, бо на капiтальну шахту в таких лiтах на роботу не приймали. Маючи з малих лiт ухил до малювання, на 15-му роцi мого життя мiсцевий пiп завiз мене до Харкова й вiддав до живописця – вивiсочника Бороздика «мальчиком» в науку на 4 роки. Але я покинув цього хазяїна i сам перейшов до вивiсочника Погорiлого В. Провчився щось з 5 мiсяцiв, бо наука полягала в рубцi дров та носцi води й пiшки я тiкаю додому.
Пiсля цього невдалого кроку зробитися живописцем, я працюю то в шахтах, то ходжу на Кубань на заробiтки. Так продовжувалося аж до вiйськової служби.
В 1907 роцi по рекрутському набору мене взяли на вiйськову службу в артiлерiю в Батум в Михайлiвську фортецю. Як грамотного посилають в учебну команду, але за непорозумiння з фельдфебелем команди я не закiнчив, повернувся назад в роту й через рiк був призначений за ротного писаря, зi званням ротного писаря, в кiнцi 1910 року був звiльнений в резерв (запас) армiї.
Пiсля солдатчини знов примушений був шукати роботи, працюю на погрузцi вугля – станц. Насвiтевич. В 1911 роцi вирiшаю учитись живописi, приїждяю до Харкова й поступаю в школу живописi iм. Раєвської, що мiстилася на тепер.вулицi Свердлова. Пiсля двох мiсяцiв учоби, за вiдсутнiстю коштiв кидаю вчитись i знов iду на роботу. Але в 1912 роцi за кращi роботи в школi Раєвської, менi призначають стипендiю в пам’ять 50 рiччя звiльнення селян вiд крiпацтва. В 1914 роцi як резервiст призиваюся по мобiлiзацiї до вiйська й вiдсилаюся на фронт з м. Харкова, з 124 Воронiжським пiшим полком. Художнього Училища я не закiнчив не дивлячись, що мав право на вiдстрочку, але вiдстрочки менi не дали тому що я був запасний.
Будучи гарматчиком я потрапив у пiхоту тому, що з Воронiжським полком посилались на фронт два моїх менших брати Петро i Костя.
На фронтi пiд Перемишлем я захворiв i був евакуiрован до м. Черкас на Україну, а коли видужав, в той час був набор на 3-х мiсячнi курси в Школу Прапорщикiв. Мене як фронтовика, що мав георг. хрест i освiту 2-го розряду, яку одержав в Художнiй Школi, було направлено до Київа i залiчено до 2-ї школи прапорщикiв на Лук’янiвцi. 15 лютого 1915 року я скiнчив школу прапорщикiв i був вiдряджений на фронт у Венгрiю – в Безкiди за Карпатами, в 47 Стрiлецький Сибiрський полк.
При наступi нiмецького фельдмаршала Макензена мене поранено 5 травня 1915 року пiд сел. Маковiсно. Для лiкування евакуiрован в Петроград – зараз Ленiнград. З Ленiнграду пiсля лiкування вiдбуваю до свого полку, який перекинутий був з Галичини на пiвнiчний Ризький фронт.
Потiм в 1916 роцi полк був знов кинутий до Галичини пiсля Брусилiвського наступу. 18 жовтня 1916 року мене знов поранено на вис. 402 пiд с. Славентин, для лiкування евакуiровано до м. Харкова де я й був аж до лютневої Революцiї.
28 лютого 1917 року вибухла революцiя i я вiдзначив її лише тим, що вийшов на вулицю приколовши рядом з Георгiєм Червону стрiчку. В квiтнi 1917 року я знов на фронтi в 47 Сиб. Стр. полку, там мене обiрають на заст. голови полкового комiтету. На цiй виборнiй посадi я загострюю до себе ставлення з боку офiцерства. За обставинами, що склалися я роблюся прихильником Скiнчення вiйни i цим обурюю проти себе офiцерiв свого i iнших полкiв.
Полковi комiтети iнших полкiв дивiзiї й збори офiцерiв винесли постанови, що шт. капiтан Волох ворог Свободи i нiмецький провокатор.
На влаштоване полкове Свято Революцiї моя рота вийшла з прапором-гаслом «Долой вiйну». На мiтингу Свята я вперше виступив за припинення вiйни, на мiтингу ж обрали делегацiю до Тимчасового Уряду в число якої увiходив i я. В Петроградi в Таврицькому палацi були збори делегацiй, я й тут виступив за припинення вiйни, за що одержав дуже багато обурливих нарiкань з боку делегацiй i публiки, – кричали, що недостойна руского офiцера моя промова. За ухвалою бiльшостi делегацiй вирiшено було закликати бiльшовика тов. Ленiна, але т. Ленiн не прийшов, а прийшов Зiнов’єв. Зiнов’єва слухали не всi делегацiї тому, що тодiшнiй командувач Петроградської вiйськової Округи поруч. Кузьмин закрив збори делегацiй не давши слова Зiнов’єву. Але окремi делегати в тому числi i я, слухали Зинов’єва в кулуарах, це перший раз я побачив i почув бiльшовицького представника.
Пiсля вiдвiдування декого з Мiнiстрiв та мiтингу в Клюбi армiї й флоти, на якому виступали мiнiстри Чернов i Скобелев, а їм опонував Троцький Л., наша делегацiя повернулась назад.
Iдучи через Київ, де в той час органiзувалися Українськi рiзнi заклади, ми довiдалися, що українцям допомагають бiльшовики, але Українськi справи нас глибоко не турбували й ми поїхали далi до свого полку.
За цей час полк невиконав бойового наказу посилаючись на те, що неприбула делегацiя вiд Тимчасового Уряду. Звичайно чекали на нас солдати з тим, що ми скажемо щоб невоювали, а офiцери - щоб воювали до побiдного кiнця. Делегацiю чекали з великим напруженням i зразу по приїздi її був скликаний митiнг всеї 12 Сиб. Стр. дивiзiї, на митiнг прибув Командир Тимчасового Уряду Борис Савенков. На голову митiнгу був обраний я несподiвано для мене. Ми разом з Савенковим опинилися на трибунi. Промова Урядового Комисара була спрямована на продовження вiйни, але маси солдатiв небажали слухати цього й поступово розходились.
Коли закiнчив Савенков промову то на митiнгу залишились тiльки гарматчики й офiцери. Савенкова на руках понесли з вигуком «Ура» на авто, а я один лишився на трибунi ще й до цього часу на закритого митiнгу.
Це був надзвичайно скрутний для мене момент, бо всi вважали мене за винного в невиконанню полком бойового наказу, а пiсля митiнгу i вся дивiзiя була скерована на невиконання наказiв.
Час iшов. Вiйськовий мiнiстр Керенський наказав розформувати 12 Сиб. Стр. дивiзiю, але цього зроблено небуло, почались уговори й дивiзiя виступила на позицiю вже пiсля наступу Керенського.
Мене за розпорядженням вiйськового комисара Савенкова було усунуто з посади й вiдряджено до Харкову, як невiдповiдного посадi у вiйськових частинах на фронтi.
В кiнцi липня мiсяця 1917 року я прибув в розпорядження Харкiвського вiйськового Начальника, який дав наказ вiдрядитися менi до Iркутську в Сибiр. До Сибiру я непоїхав тому, що познайомився в Харковi з дiячами Українського руху й з бiльшовиками Артемом, Рухимовичем, Межлацком i Кiном та Медведевим (був – гол.ЦIКУК’и). Цi товаришi особливо взялися втiлювати менi нацiональний дух. 25 жовтня (старий стiль) в Петроградi вибухла пролетарська революцiя, влада перейшла до бiльшовицької партiї, з приводу цього в Харковi зiбралися Українськi партiї й бiльшовики, в присутственних мiсцях (зараз будинок Червоної армiї), де були переведенi змiни вiйськової влади. На коменданта мiст. Харкова наставлено було мене. На цiй посадi я був мiсяць, а потiм прохав звiльнити мене й вiйськова рада задовольнила моє прохання, з вiдрядженням до 2 українського Запасного полку, це був єдиний Українiзований полк в м. Харковi при Тимчасовому урядi Керенського.
В 2-му Українському полку мене обiрають на командира полку i я працюю в ньому виконуючи всi накази вiйськової Ради. Полк бере участь в боротьбi з Корнилiвцями пiд Бiлгородом. Покiнчивши з Корнилiвцями Антонов-Овсiєнко прибув з своїми загонами до Харкову. Пiсля цього грунтовне вiдношення до Українцiв, з боку бiльшовикiв, змiнилося. Я опинився в противному до бiльшовикiв лагерi, при цьому я собi неуявляв, що справа дiйде до озброєної боротьби.
В наслiдок суперечностей по нацпитанню 2 Український полк був обезброєний не скаравши опiру. Я примушений був поїхати до Київа. В Київi в той час Центральна Рада була в розгубленности, вiйсько її – Сердюцькi полки розклалися. В цей час Петлюра був не в Урядi й органiзував т. з. Повстанський кiш (для захисту незалежности України я i вступив до цього коша. Але органiзацiя кошу йшла мляво, до його нiхто не вступав, а на фронтi з большовиками були однi поразки.
Як вiдомо наступ полковника Муравйова та Юрка Коцюбiнського вирiшив участь Центральної Ради – Київ був взятий Муравйовим, Центральна Рада закликає нiмцiв на Україну. Заклик нiмцiв особисто мене поставив у ворожий лагер до них. Я зараз же кидаю вiйськову роботу. З посуванням нiмцiв на Україну Росiйське офiцерство й усi контрреволюцiйнi елементи пiднiмають голову й наставляють Гетьмана Скоропадського.
Вся, так звана, Українська Нацiональна буржуазна демократiя ненаходила нiчого спiльного з Гетьманщиною тому, що на Україну посунули з усiх кiнцiв Росiйськi офiцери i дворянство, завдаючи нищiвного вдару Українському нацiоналiзмовi.
Менi вдалося аж у Червнi чи то в Липнi мiсяцi 1918 року прибути до Харкова, але тут мене пiзнав один офiцер 48 Сиб. Стр. полка, вiн повiдомив, що я той большевик, що розклав 12 Сиб. Стр. дивiзiю на фронтi. Я був затриманий Штаб Корпусом, але втiк не чекаючи передачi нiмцям як бiльшовика. – Хотя в той час я зовсiм небув бiльшовиком, навпаки мене глибоко обурював проти бiльшовикiв наступ полковн. Муравйова на Київ. За такими обставинами я примушений був тiкати з початку до Словенську, а потiм на Старобiльщину де стояли частини кол. Центральної Ради й були незадавленi Гетьманом. Вiдемо, що в Ровеньках повстав полк Костi Гордiєнка, керiвники повстання були нiмцями розстрiлянi, а частина висланi до Концтабору в Телу – до Польщi.
Запобiгши нiмецьких рук, я прибув до Київа де з’язуюсь з Українським Нацiональним клюбом, це був центр Українського руху при Гетьманi. Тут можно було знайти людей всиляких напрямкiв. В Київi в той час говорили про подiї одверто всi на щось таке чекали. Я бачився з Винниченком i говорив з ним про повстання проти Гетьмана, вiн повiдомляв, що з бiльшовиками Українськi партiї дiйдуть згоди, але щодо Нiмцiв – Винниченко вважав їх силу непереможною якої чiпати не слiд.
Але подiї розгорталися надзвичайно швидко, я поспiшив повернутися до Старобiльщини, там частин тих, що менi було потрiбно вже небуло, їх було пересунуто у Валуйський повiт, там я знайшов в селi Бiлому-Колодязi 3-ий гайдамацький полк, який був готовий до повстання.
В другiй половинi листопаду 1918 року Гетьман видав грамоту про об’єднання Української Держави з Росiйськими силами на чолi з генералом Денiкiним. Грамота була за сигнал до повстання, 3-iй полк негайно заорештував командира полку полковн. Сильванського, на чолi полку становлюсь я i посилаю озброєних людей в с. Тарасiвку Купянського повiту заарештувати нач.дивiзiї ген. Бочковського, але Бочковського зрадницьки попереджує один старшина i тiкає разом з ним на Дон.
З Бiлого Колодязя полк вирушив на станц. Сватово, там стояли нiмцi, але нiмцi нiчого подiбного не сподiвалися i навiть розгубилися до того, що без заперечень дали паротяги й вагони повстанцям для одправки їх (повстанцiв) до Харкова. Нам пощастило доїхати тiльки до станц. Вузлової, далi нас нiмцi непустили i навiть, назад повернули в Сватову.
В Сватову прибув Уповноважений вiд Командувача вiйськ Лiвобережної України Отамана Петра Болбочана з наказом 3-му гайдамацькому полку повернутись назад до с. Бiлого Колодязi, вiдновити на посадi полковника Сiльванського i непорушувати бiльше так грубо дисциплiни. Цей наказ я вважав як провокацiю проти повстання i наказав повстанцям пересунутися на станцiю Переїздна в район заводу «Дон-Сода». Цей крок я зробив тому, що на станцiї Сватово поруч з нiмцями залишатися було неможливо.
Розташувавшись на терiторiї Содового Заводу стало ясно, що доки будуть станцiї займати нiмцi, повстанський рух буде паралiзований. Вирiшено було обезброїти нiмцiв на станцiях: Сватовiй, Колишевiй, Попаснiй i Переїзднiй. В мойому розпорядженю було 500 озброєних людей, а нiмцiв тiльки в Сватовiй стояла бригада вiйськ, але ми зробили наскок i виграш був цiлковитий. На трьох станцiях нiмцi без опiру вiддали зброю i лише в Сватовiй був короткий бiй з втратами у нас – 5 повстанцiв забито i кiлькох поранено, в нiмцiв теж були забитi i раненi.
В наслiдок переведених операцiй ми мали 800 полонених нiмцiв, яких потiм помiняли нiмецькому командуванню на 2 легкi гармати, 16000 рушниць i 2000000 рушничних набоїв. Це дало змогу менi роздати зброю робiтникам шахт i заводiв для боротьби з Красновцями, що посувалися з Луганського на Дебальцеву. В кiнцi грудня коло Сватової з’явилися повстанцi Сахарова, якi примусили чоту, що обороняла Сватову вiдiйти на Переїздну. З тих повiдомлень, що ми їх мали в той час, пiд Харковим були червонi партiзани й тиснили частини Балбачана. Немаючи твердих постановлень про взаємовiдносини з бiльшовиками, бо протiв Краснова ми билися разом, мої повстанцi примушенi були вiдходити по Донецькiй залiзницi в напрямi Харкова.
На станц. Лиман я одержав наказ Балбачана. «Обєднатись з донцями для боротьби протiв загального ворога бiльшовикiв», на це я дав таку вiдповiдь: «Червонi гайдамаки небудуть зрадниками й нiколи необєднаються з Чорносотенцями». Пiд Харкiв ми прибули в самих останнiх числах грудня, Балбачан Харкiв залишив i там нiкого небуло, незаходили й ми до мiста.
Вiд Харкова мої повстанцi посунулися до станц. Лозової де й розташувалися, але тут на нас зробив два наскоки Махно з Павлограду. Пiсля другого наскоку ми залишили Лозову й посунулися в бiк Полтави де був разташований штаб отамана Балбачана.
На станцiї Полтавi перед вiдрядженням на Кременчук я зустрiв Балбачана на перонi й поставив пред ним питання про мету боротьби й взаємовiдносини з бiльшовиками. Балбачан прохав мене прибути до Кременчука для вирiшення поставлених мною питань. 6 сiчня 1919 року Полтаву захопили Червонi.
8 сiчня на паротязi я поїхав до Кременчука й потрапив на нараду Командування в Салон-вагонi у Балбачана, який дуже ввiчливо мене зустрiв i повiдомив, що справа йде про те щоб розпочати будувати «Нову Україну». Далi вiн говорив, треба остаточно пiрвати з Дерикторiєю що по сути є бiльшовицька, а також на чолi уряду стоїть людина (Винниченко), що пiдтримує бiльшовицькi декрети цим самим дискредитується перед Антантою боротьба за Самостiйну Україну.
Балбачан наказував всiм своїм частинам Лiвобережної України вiдходити в район Тирасполю для реорганiзацiї й зязку з Одесою де в той час була Южная Руская армiя, греки й французи на чолi з ген. Ансельном (Англ). Цей плян Отамана Балбачана про передачу Українських повстанських частин до рук самої чорної реакцiї, яка й слухати нехотiла про якийсь там Український рух, мене дуже стурбував.
Повернувшись того ж дня на Станцiю Лещiнiвка, я вирiшив попередити подiї заорештувати Балбачана, це нелегке завдання треба було виконати негайно. 10 сiчня з вечора пiд прикриттям броневерникiв мої повстанцi вирушили на Станцiю Кременчук. На шляху в Кобеляках був розташований штаб дивiзiї, щоб запобiгти непорозумiню нач. дивiзiї полк. Заградський був нами теж заарештований. Пiд виглядом ешелона порожнiх вагонiв якi потрiбнi були для евакуацiї Кременчука, ми досягли Ст. Кременчук i зробили наскок на потяг Балбачана який стояв пiд парами для отправки в Одесу. Тихо без єдиного пострiлу Балбачан був заарештований зi своїм штабом i по наказу директорiї вiдряджений негайно до Київа.
Вiрнi й самi активнi Балбачанiвцi – Чорношличники розчищаючи шлях на Знаменку для проїзду Отамана Балбачана, довiдалися про його арешт пiсля одправки Балбачана до Київа. Звичайно, що з помсти за Балбачана, Чорношличники улаштували в Круковi бешкет, але це недопомогло виконанню задуманого пляну Балбачаном.
В той же день, коли Балбачан був заарештований, я захворiв на тифус i прохворiв аж до 18 Березня. Пiсля одужання я прибув до району де був розташований Запорiзький корпус на чолi якого стояв Отаман Данченко Микола. Частини вiйська були на безпринцiповiй боротьбi – незнали за що боряться. Сам Отаман Данченко цiкавився справою старовинної зброї яку добув з якогось музею й бiльш нiчим не цiкавився. Вважаючи таке явище за надзвичайно ненормальне, що ставило пiд загрозу вiддачi революцiйно настроєних людей до Одескої реакцiї, я вирiшив зробити рiшучий крок щоб повернути частинам революцiйний дух.
21 березня 1919 року на Станцiї Зяткiвцi вiд iменi Запорожського корпусу я видаю Унiверсал, що «Запорожський корпус, нащадки Славних запорожцiв визнають Робiтничо-Селянську владу – Радянську владу». Цим часом Жмерiнку захопили Червонi й загони ген. Колодiя вiдiйшли на станцiю Вапнярка. Сам Генерал Колодiй визнав Зяткiвський Унiверсал i був настановлений ревкомом на командувача вiйськ що обєднувались навколо Унiверсалу.
Коли я прибув до Вапнярки там уже сконструювався Вапнярський раднарком в склад якого входили бiльшовики, лiвi есери й Українськi незалежнi есдеки. Визнання генералом Колодiєм Унiверсалу був крок щоб використати обставини для обєднання з Одесою де був представник вiд УНР ген. Греков. Першим кроком Колодiя було спорудження потягiв для вiдправки родин офiцерiв та чиновникiв до м. Одеси, це туди, проти кого був скерований Унiверсал.
Для мене було зрозумiло що революцiйний крок Запорожського Корпусу скеровується на користь контрреволюцiї. Я перед Раднаркомом поставив вимогу усунути ген. Колодiя з посади командувача. Раднарком мою вимогу задовольнив i настановив мене на Командувача Радянським Соцiялистичним вiйськом.
Треба було дiйти згоди з Київом – з Урядом Раковського, для цього Вапнярський раднарком видiлив делегацiю й надiслав до Київа. Через Радiо з’язок було досягнуто попередньої умови, що Вiйськовi частини Вапнярської групи без нiяких застережень переходять пiд Керiвництво Командувача Українських Радянських Червоних вiйськ тов. Антонова-Овсiєнка, що в частини призначаються вiйськовi полiткомiсари Київським Урядом. Але Київський уряд у Київi нашiй делегацiї поставив вимоги iншi:
1 – сдать оружiє i реорганiзувать частини
2 – видати увесь командний склад, цеб-то, змiнити увесь комсклад.
Це дало надзвичайний козир противникам об’єднання з Червоним вiйськом, була поведена шалена агiтацiя: «що об’єднання це провокацiя Волоха який вiддає людей бiльшовикам на знищення».
Я в цей час був виїхав на станц. Бiрзула i там заарештований групою Янiва що складалася з Галичан. Отаман Янiв вiд iменi козакiв i старшин своєї групи вiтав Унiверсал i цiлком приєднуючись до нього, запрошував мене як командувача приїхати до його частин щоб усвiдомитись в їх вiрностi, я незрозумiв що це провокацiя поїхав i був заарештований. Коли сидiв пiд арештом, на станцiю Бiрзули прибув з Одеси панцерник з греками на чолi з французським капiтаном Лянжером. Янiвське вiйсько тепло зустрiчало грекiв.
Мiй стан був безнадiйний уже хоть би тому, що охорону мене було доручено вiдомому Козубському, це визначало, що з його рук живими не повертаються. На станцiї Балтi був розташований Курiнь Холодного Яру що довiдався про мiй арешт i поставив вимогу про звiльнення. Крiм того було напружене становище з робiтниками депо залiзницi.
З Одеси спец. потягом на Бiрзулу прибув товариш минiстра закордонних справ УНР Бачинський, надiмною, за його головуванням, влаштовано було щото подiбне до суду. Вироком цього суду я усувався з усiх посад i вiд мене взята пiдписка не втручатись в справи вiйськовi й громадянськi. Таким чином я звiльнився з пiд арешту в Бiрзулi.
Але на Вапнярцi подiї розгорталися диаметрально протилежнi тим, як я хотiв. Прибувший з Київа делегат есер Антонович повiдомив, що з бiльшовиками нiякої згоди дiйти неможливо, а в цей час зi Жмеринки Червонi розпочали наступ, що наявно пiдкреслювало про недосягнення угоди.
Повна розгубленiсть i жорстока агiтацiя проти Радянської влади ставили питання про забезпечення життя Вапнярським народнiм комисарам. Коштувало менi надзвичайних зусиль щоб забезпечити Комисарiв вiд непорозумiнь. На ст. Тростянець 2 курiнi передались до Червоних, це курiнi того 3-го полку що був опорою всiх революцiйних заходiв.
Закiнчилося все повною дискрiдитацiєю моїх заходiв про об’єднання з Червоними, я мусив був iти або на бiк Червоних де небуло нiяких гарантiй за життя. Тодi я вирiшив дiстатися до Радзивiлова в Ставку Отамана Петлюри, за чутками якi тодi були, вiн теж був схильний визнати Радянську владу на Українi. Сам Отаман Петлюра .зустрiв мене ганьбою за самовiлля, вiн менi повiдомив, що до Українського руху ставиться прихильно Англiя. Тутже вiн менi запропонував стати на чолi 6 дивiзiї що була розташована в Почаївi. Я погодився тому, що склад цеї дивiзiї був з людей якi були у Вапнярськiй групi, що перейшли через Бесарабiю (Румунiя) в Галичину пiсля невдалої спроби об’єднання з Червоною армiєю .
Прибувши до Почаїва в дивiзiю, я зустрiв тут надзвичайно вороже до мене ставлення Старшинства, воно й слухати не бажало не тiльки про те щоб я був начальником, а навiть i про те щоб я був у дивiзiї взагалi. Пiсля такого прийому тiкаю до Кремiнця тому, що були певнi вiдомости про намiри знищити мене.
На цьому й закiнчилась моя iдея об’єднатись з Червоною армiєю Вапнярську групу вiйськ, що була в кiлькостi 22000 людей, при 116 гарматах i великiй кiлькостi кулеметiв. Це була помилка Раковського, що не змiг використати сприятливих обставин для захоплення Бесарабiї.
З Кремiнця я вирушив на радянську терiторiю. Прибув в кiнцi травня до Київа де був випадково заарештований Київським Ч.К. В той час був об’явлений Червоний терор i я користуючись не пильним доглядом не дочекався розстрiлу, втiк. В Київi зустрiв Михайличенка якого знав по Харкову й прохав його легализувати моє перебування на радянськiй територiї, вiн менi обiцяв це зробити, але попередив що не дає гарантiї за те, що мене не розстрiляють. Тодi я вирiшив переховуватися, а переховуючись читав бiльшовицьку лiтературу.
Я тодi вже настiльки переконався в правости домагань Радянської влади, що пiшов на терiторiю Директорiї пiдняв повстання проти неї й перейшов на бiк Рад. влади з озброєними загонами.
Уже того часу, коли Ген. Денiкiн випхав з Київа Петлюру, почався розклад Українських нацiональних груп, перехiд до Деникiна Галичан, перехiд майже всiх офiцерiв Генерального Штабу, хитання верхiвки в самiй Директорiї та вишукування шляхiв для об’єднання з Деникiним, складалися сприятливi умови для роботи на користь Радянської влади серед козакiв, що зовсiм небажали воювати за «дину неделiмую».
Я знов найшов опору в 3-му гайдамацькому полку, що став пiдвалиною для органiзацiї повстання проти Директорiї. Цей полк розстрiляв свого командира полку за спiвчуття Балбачановi.
В перших числах листопаду я одверто виступаю й кличу на боротьбу за Радянську владу спiраючись при цьому на 3-й полк. В другiй половинi Листопаду в Старому Костянтиновi Петлюра скликав нараду вищого комскладу до комполкiв включно й повiдомив, що Українськi Справи надзвичайно в доброму станi, що навiть Ленiн i той визнає доцiльним органiзацiю УНР. Разом з тим Петлюра Наказував частинам пересуватися до дружньої Польщi. Всi з ним погоджувалися, лише я один виступив i взяв пiд сумнiв його заяву що Ленiн за УНР, потiм я рiшуче протестував проти переходу частин до Польщi. На мої заперечення головний Отаман вiдповiв – бiльшовикiв через недовгий час зовсiм неiснуватиме, а з Денiкиним прийдеться битися. Щоб зберегти сили вiн наказує пiти на терiторiю Польщi.
Пiсля цього я бiльше з Петлюрою вже неговорив нiколи, пiшов до своїх частин i наказав їм пересуватись на Любар, замiсць Чорного Острову – по наказу Командування. В Любарi був пiднятий Червоний прапор i до моїх частин приєдналися Волинськi повстанцi на чолi яких опинився, уже нам вiдомий, Отаман Данченко. В Любарi дiйшла справа до сутички з вiрним Петлюрi частинами й нами була одiбрана одна iз скарбниць Штабу Головного Отамана. На вiдiбранi кошти мої повстанцi утримувались аж до об’єднання з Червоною армiєю.
З Любару мої повстанськi загони були пересунутi в Красносiлку де я перевiв реорганiзацiю частин, звiвши їх в три пiших полки, Окрему Волинську бригаду, кiнну бригаду, гарматну бригаду й тех курiть та окрема комендантська сотня – разом 4200 людей, 5 легких i 2 тяжких гармати при 48 кулеметах. Тут же була утворена полiтично-адмiнiстративна влада т. з. Волинська повстанська рада.
З Красносiлки була надiслана делегацiя до ХII армiї Червоних вiйськ, делегацiя досягла угоди з ХII армiєю, за якою Повстанськi частини вiдводяться в район Гомель-Мозир для вiдпочинку й реорганiзацiї. Але пiд м. Житомиром в с. Снiгурах несподiвано зявилось Червоне вiйсько й поставило вимогу покласти зброю. Ця вимога збентежила повстанцiв i лише дякуючи моєму впливовi, не дiйшло до озброєної сутички. Червонi частини небули досить сильнi щоб виконати свої завдання по розброєнню моїх повстанцiв покласти зброю, я наказав своїм частинам вiдходити з пiд Житомиру на Троянiв. З’язавшись з УКП боротьбистiв я прохав їх Центральний комiтет надiслати до мого Штабу полiтробiтникiв. Так на очах у частин червоної армiї ми вiдiйшли до с. П’яток. В Пятки прибули два боротьбисти Савицький Сергiй i Немоловський Iван. З Пяток я написав листа до Житомирського Ревкому про те, що «Спробу обезброїти мої частини вважаю помилкою, але повстанцi нi в якому разi небудуть битись з Червоною армiєю. Ми йдемо в тил Деникiну допомагати Червонiй армiї. Що об’єднання наше з Червоною армiєю залишається в силi». З пакетом був надiсланий гiнець який назад неповернувся, але одержанi були вiдомости, що пакет досяг свого призначення.
В П’ятках пiднявся галас серед повстанцiв про те що бiльшовики хотiли знищити всiх повстанцiв, що треба закинути думку про об’єднання а пiрвати з ними. Прихильники Данченка з бригади Волинських повстанцiв вимагали захопити Житомир i пiдняти селян проти бiльшовикiв. З Пяток розбiглася вся Волинська бригада, взагалi було втрачено бiльше 1000 людей. Але я твердо розумiв, що використати сприятливий момент i допомогти контреволюцiї не входило в мої завдання. З Пяток повстанцi пересунулися до Янушполя, де була розпущена Велинська рада, а утворений ревком Правобережжа з двох боротьбистiв i я третiй. З Янушполя втiк – отаман Данченко.
Далi ми пересувалися вночi й досягли Липовця, де нас наздогнали 2 Деникiнських полки – Севастопольський i Симферопольський. В бою пiд Липовцем ми непiддались Деникiнцям, але поскiльки для нас терiторiя ролi невiдiгравала то ми продовжували свiй рух на Дашiв, Китай-город i на Умань в саме боляче мiсце Деникiнського тилу. Деникiнцi за нами не гнались тому, що у них справи на фронтi гiршали.
Ми досягли Теплика i тут одержали вiдомости, що Умань захопив Юрко Тютюнник i ген. Омельянович-Павленко за погодженням Деникiнцiв. З таких обставин я примушений був iти в обход Уманi на Ладижинку, але 1 сiчня 1920 року пiд Ладижанкою зав’язалася бiйка з бригадою ген. Бредова, що вiдходила з Київа до Одеси. Деникiнцi нанесли нам тяжку поразку, ми втратили багато людей, 5 гармат з 7 i 27 кулеметiв.
З пiд Ладижанки пересунулись в с. Кочержинку за 7 кiлометрiв вiд Уманi. Як i всiляка поразка так i ця що ми одержали вiд ген. Бредова вплинула негативно на дух повстанцiв. А Тютюнник це використовував i його люди провадили агiтацiю серед повстанцiв за перехiд їх до Тютюнника. Почалась втеча окремих людей до Уманi. Тодi я вирiшив обезброїти Уманськi частини Тютюнника.
З 10 на 11 сiчня вночi ми захопили Умань. 6 дивiзiя вiйськ Тютюнника обезброєна була й взята в полон, сам Тютюнник з кiннотою встиг утекти. ВУманi була зорганiзована радянська влада, а через тиждень прибули снова частини Червоної армiї -Богунська дивiзiя. Тютюнник повiв наступ на Умань, але обєднанi сили Богунської дивiзiї й повстанцiв наступ вiдбили. З захопленого наказу Тютюнника довiдуємося про його сили навколо Уманi, в наказi Тютюнник перелiчує ту шкоду яку Волох заподiяв УНР взагалi й в Уманi. «Бiльшовицький запроданець» (пишеться в наказi) Волох позбавив армiю УНР матерiяльної бази й озброєння.
11 лютого 1920 року рiвно через мiсяць пiсля захоплення Уманi по наказу ЦК боротьбистiв ХII армiї Червоних вiйськ i моєму наказу Червонi загони повстанцiв в мiстi Уманi були влитi в 60 стрiл. радянську дивiзiю й вiдрядженi на польський фронт. А я їх командир, був вiдкликаний до Київа i з’явився доштабу ХII армiї до Командарма т. Меджанiнова.
З Київа мене вiдряджено було в розпорядження Югозападного фронту в Харковi, а тут я одержав посаду за спецiяльностю - комроти 3-го запасного стрiлецького полку.
Звичайно, керiвництво роти мене не задовольняло i я звернувся до УККПбУ з проханням дати менi якусь iншу роботу. Мене вiдкликають з вiйськової служби в червнi мiсяцi 1920 р й вiдряджають до Наркомзему в Центральний Селянський Будинок де я працюю заступником завiдувача й iнструктором наркомзему.
Вiд Наркомзему як iнструктор, я подорожую в агiт потязi голови ВУЦВКУ тов. Петровського по Українi.
На Агiтпотязi iменi т. Ленiна я подаю заяву про прийом мене до лав партiї i 15 вересня 1920 року осередок потягу приймає мене до лав партiї, а загальнi збори Основяно-Холодногорського району затвердили цей прийом.
Весною 1921 року мене мобилiзують в ЦК i надсилають до ВУЦВКа на постiйну роботу. Президiя ВУЦВКу призначає мене на начальника оргiнструкторського потягу ВУЦВКу який робе рейди в самi вiддалi й бандитськi райони. Потiм займаю цiлу низку посад у ВУЦВКу й виконую особливi доручення президiї.
З 1923 по 1925 рiк завiдую прийомною голови ВУЦВКу й увесь час приймаю участь в роботi Ц. Комiсiї незаможнiх селян.
В березнi 1925 року ЦК посилає мене для працi в Держстрах на посаду керiвника гарантiйного вiддiлу, а потiм я Управитель адмiнорганiзацiйного вiддiлу.
В 1928 роцi працюю в Коопбудспiлцi.
В 1929 по 1932 рiк працюю Головшляхуправi на керiвнiй науково-дослiдчiй роботi – Директор НД iнституту.
В 1932 роцi в Днiпромiстi керiвник планувального сектору.
В цьомуж роцi переходжу на роботу за пропозицiєю сектору кадрiв ЦК КПбУ до ВУКу Спiлки Шоферiв на посаду Голови Упрбюро ШС.
Поруч з цим виконував низку завдань ЦК по рiзних полiткампанiях: колективiзацiя куркуля як класи, хлiбозаготiвлi починаючи з 1928 року, лiсозаготiвлi, засiв картоплi та iншi. Виконував завдання партiї бездоганно й без попереджень, виправдовуючи довiрря її. Крiм того, працював у профспiлкових радянських i громадянських органiзацiях був обраний декiлька раз в керiвнi органи цих органiзацiй.
Працюючи як член комунiстичної партiї – мене обiрали в керiвнi органи партосередкiв в члени бюро i на секретаря комосередку.
В ночi з 4 на 5 травня 1933 року мене заарештовано по Ордеру ДПУ. Прибув до ДПУ УСРР о 2 годинi ночi 5 травня i увязнений в камерi №37.
Волох О.I.
12 травня 1933 року, камера №37.
Написав всього сторiнок 26 в цьому зошитi.

От	Не мое дело~ но...
К	Не мое дело~ но... (03.06.2006 23:14:31)
Дата	03.06.2006 23:17:31

Да, и...

Я задавал вопрос об истории бронепоезда "Воля" -- спрашивал -- откуда он взялся в РККА, или, по крайней мере -- где впервые упоминается? Кажется, вопрос остался незамеченным...

От	BP~TOR
К	Не мое дело~ но... (03.06.2006 23:17:31)
Дата	03.06.2006 23:56:48

"Воля"

>Я задавал вопрос об истории бронепоезда "Воля" -- спрашивал -- откуда он взялся в РККА, или, по крайней мере -- где впервые упоминается? Кажется, вопрос остался незамеченным...
Глянул, Вы задавли его Дригу(потому и проглядел-там был диалог типа отправил-спасибо)
№10/22 "Воля" построен в Царицыне, в команду обращен красногвардеский Изюмский отряд (иногда именуемый Советско- Партизанским Изюмским,командир Рябус, помкомандира Шелюх, матрос с дредноута "Воля", который и предложил название. PS.БП существовал в нескольких реинкарнациях)
С наилучшими пожеланиями BP_TOR